Офіційний сайт Узинської міської ради та її виконавчих органів

Офіційний сайт Узинської міської ради та її виконавчих органів

Опис м. Узина

                                                                          Де древнє поселення гузів

Служило щитом для Русі,

                                                                                                                                             Веде свій початок мій Узин

                                                                                                                                           Від степу, зірок та роси.

 Анкета

Місто Узин розташоване на відстані 75 км від обласного центру — м. Київ, 25 км — від районного центру — м. Біла Церква.

Територія становить 8001,1 га.

Населений пункт — існуючий. У місті проживає 13 173 жителів.

Вступ

Історія виникнення, заснування

« Шануй батьків своїх — і довговічним будеш ти на землі» — мудро говорить заповідь Господня. Чи ж будемо ми довговічними, якщо забудемо про те, що зробили для нас наші діди-прадіди?

Територія та округа сучасного Узина були заселені ще в далекі часи. Із старожитностей доби бронзи (ІІІ-ІІ тис. до н.е.) у степу біля Узина були кургани, два з яких великі. Степові простори річки Узька були заселені в скіфські часи, про що говорить знайдене тут грецьке бронзове дзеркало VI ст. до н.е. У першій   половині І тис.н.е. на місці Узина проживали носії черняхівської культури, які підтримували торгівельні зв’язки з Римською імперією, про це свідчать знайдені у 1899 році дві срібні монети імператора  Антоніна Пія та імператриці Фаустини Старшої (сер. ІІ ст. н.е.).

Щодо походження  назви Узин існує декілька версій. Історичні джерела стверджують, що в Х ст. у південно-руські  степи із Середньої Азії перекочувала частина племен огузків (гузів, узів). Давні русичі називали їх торці, тюрки (від «тюрк» —« влада » , «сила»). Вони були в союзі з руськими князями в боротьбі проти половців і татар. Уже в 80-х роках ХІ ст. торки жили на Київщині, Переяславщині, Чернігівщині. Цікаво,що місто Узин і річка Узин теж одержали назву від торського племені — узів.

З середини ХІІ ст. землі сучасного  Узина входили до складу Пороського уділу Київського князівства, яким володіли князі — прямі нащадки Володимира Мономаха. Узинські землі входили до славнозвісного Перепетового поля, яке кілька разів згадується в літописах.

У 1151р. на Перепетовому полі поблизу сучасного смт Гребінки відбувалася знаменита битва між князями Ізяславом Мстиславовичем та Юрієм Довгоруким, що боролися за великокнязівський престол. В описі  маршруту руху війська суздальського князя літописець згадує Бзяницю: «І Юрій… рушив через бір до Чернева , а звідти пішов за вал і став коло Бзяниці,…,». Більшість дослідників вважає, що Бзяниця давньоруських часів є не що інше, як сучасна річка Узин, а М.С. Грушевський припускає, що це може бути як назва урочища, так і поселення.

За однією із версій  походження топоніма пов’язане зі слов’янським словом «бузина» або «бузок» та литовським —« мешкання» чорта в бузині й належить до слов’янських і балтських поганських  вірувань у бузину як священний кущ. Друга версія пояснює походження назви тюркським «озен», «узень» , що означає «річка».

Першу згадку про Узеницю (Узин) — вже як селище зустрічаємо у свідченнях жителів Узениці (лютий 1638 р.), що втекли до Московії після поразки козацького повстання 1638 р. З цих свідчень видно, що в ті часи дехто з мешканців Узениці, або Оузина, наймався на королівську службу, був реєстровим козаком Білоцерківського полку.

В часи Визвольної війни та Руїни на берегах р.Узин нерідко стояли козацькі табори, в яких перебувала ставка українських гетьманів. Так, в серпні 1651 р. в таборі на Узениці перебував гетьман Богдан Хмельницький, після свого повернення до Білої Церкви з-під Берестечка.

Під час постійних військових змагань  другої половини XVIIст. , епіцентром  яких стала Білоцерківщина, життя в селищі занепало. Десь з середини  XVIIIст. почалося відродження села. Тоді узинські землі входили до Білоцерківського ключа.  У 1773 році управитель Білоцерківського ключа пан Глембовський надав повноваження на утворення слободи на річці Узин ротмістру польської коронної служби Темберському. Від того часу село називалось Темберщиною чи Узькою, Узином.

Перу відомого історика, статистика, географа і археолога о. Василія Антонова  належать перші наукові дослідження, присвячені окремо Узину. В одній зі своїх статей о. Василій писав про Темберщину та її заснування наступне:

« Село Темберщина от г.Киева отстоит в 80 верстах; а от Василькова в 45. Иначе оно называется Узин. Так называют оное по названию р.Узина, протекающей через село Темберщину. 

Основание села Темберщины, со всей вероятностью , можно относить к 1773 году. Старая православная церковь, как видно из  церковных актов начала строиться в 1773 году.  Основателем же села Темберщины  был ротмистр польской службы Темберский. Старожилы уверяют, что сей ротмистр, получив от графа Браницкого  позволение, населил село по течению речки Узин, созывая со всех сторон шляхту, мужиков, а преимущественно бродяг. Много и теперь еще от стариков слышал, что когда кто  на его земле начинал селиться он просил и грозил, чтобы селившийся занимал места для огорода как можно наиболее; сей основатель села Темберщины , владея сим селом до смерти, умер в Белой Церкви и погребен вблизи прежнего деревянного костела. По смерти Темберского  Темберщина перешла во владение графа Браницкого».

При поділі величезних маєтностей Браницьких  узинські землі дістались Костянтину Владиславовичу Браницькому. У 1818 році Браницький заснував в Узині кінний завод та економію. Завод був розташований на лівій стороні річки, там був і двір для коней з усіма службами. Щорічно тут вирощували близько 500 коней, яких продавали для приватних осіб, для армії та іподромів.

Частину своїх земель Костянтин Браницький продав, і внаслідок цього, землями в Узині та навколо нього у XIX ст. володіли понад 10 поміщиків. Великі маєтки належали поміщикам Пухальському, Жуковському, Здановському. Між київськими купцями, що орендували навколишні степи,  згадується Олексій Бубнов, який допомагав коштами у будівництві церкви св. Миколая.

В Узині у 1850 р. нараховувалось 9710 десятин землі, у 228 дворах—1292 чоловік, а у 1883 р.—10599 десятин землі, з яких 8658 належало поміщикам, 1856—селянам, 63—церкві св. Миколая, 26 десятин — іншим установам. Швидко зростаючи, Узин на початку ХХ століття став волосним центром Васильківського повіту.

 

Сучасний етап

З 1923 по 1930 та з 1934 по 1963 р. Узин був районним центром спочатку Білоцерківського округу, а згодом Київської області. У 1956 р. Узин отримав статус селища міського типу, а з 25 серпня 1971 р. — міста.

Інформацію про розвиток міста Узина —  див. Додаток І.

(Презентація MicrosoftPowerPoint«Узин — від старовини до сучасності»).

На території міста діє ряд промислових та сільськогосподарських підприємств. Більше 100 років  (з1899 р.)   працює АТВТ «Узинський цукровий комбінат», який по праву вважається старійшиною  цукрової індустрії Білоцерківщини. 9 вересня 2011 року після 4-х річної перерви відновив свою роботу. За цей період підприємство виробило 2 286т цукру.

Промисловість міста представлена підприємствами різних форм власності, на яких працює близько 350 осіб. Левова частка виробництва товарної продукції припадає на ЗВП «Хутровик» та ТОВ «Візит». Основним видом діяльності даних підприємств є виробництво, переробка, зберігання і реалізація с/г продукції закупленої у населення та юридичних осіб (м»ясної та молочної сировини).  На сьогодні у місті  функціонує  65 магазинів та 25 павільйонів (кіосків). Працюють підприємства громадського харчування. На сьогоднішній день у місті діє 12 закладів громадського харчування, які розраховані на 734 посадкових місць.  Узинські торгівельні організації формують близько 40% товарообороту по району. 32 підприємства малого бізнесу займаються власним виробництвом.

У 2001 році відкрито соціальний центр “ Надія “, який надає допомогу  пенсіонерам та  одиноким непрацездатним громадянам. 15 співробітників            “ Надії ” доглядають понад 120 пристарілих людей.

В Узині є три будинки сімейного типу — родини Федоряків, Тарнопольських  та Вишняків. Ці люди роблять благородну справу, даючи дітям змогу відчути батьківську любов та материнську ласку.

21 грудня 2001 року Узинська міська рада  затвердила герб і прапор міста. До цієї події готувались заздалегідь, розуміючи її значимість. Творча група у складі Євгена Чернецького, Сергія Студзінського, Олексія Стародуба, Олександра Пшонківського напружено шукала ті елементи геральдики, які б якнайповніше характеризували древність поселення і сучасне обличчя Узина.

Нові символи Узина такі:

Герб — на зеленому полі срібна підкова, що розміщена шипами донизу, її увінчує золота корона.( Див. фото. Додаток 1.)

Прапор — на зеленому прямокутному полотнищі із співвідношенням 3:5 у верхньому від древка куті зображено герб міста. Зелений колір символізує достаток і родючість степів, що оточують місто і цим стимулюють промисловий розвиток Узина. Коронована підкова вказує на давньословянське та пізніше бойове козацьке минуле, прагнення добробуту і багатства.

Віриться, що з цими символами величі та добробуту на Узин чекає славна доба!

Значні для міста історичні події

Життя міста… Як і всюди в державі воно сповнене напруженим ритмом праці. І будь-які сучасні негаразди здаватимуться нам несерйозними , якщо ми перегорнемо хоча б кілька сторінок нашої історії.

На початку ХХ століття в селі було 2 водяні та 13 вітряних млинів. У 1900 році в Узині був збудований банк, власником якого був Буц. Як і всюди  під час революційних подій 1905-1907 рр., в Узині  були зафіксовані виступи селян , які вимагали  скорочення робочого дня та підвищення заробітної плати.

Після  поразки революції 1905-1907 рр. селяни продовжували боротьбу за землю : переставали ходити  на роботу до економії, перешкоджали найму селян з інших сіл, вдавалися до потрави посівів. Ця боротьба активізувалася після перемоги Лютневої революції. У липні 1917 року селяни захопили 3000 кіп скошеного панського хліба, відмовлялися працювати на бурякових плантаціях за низькими розцінками і вимагали підвищення платні. Організаторами виступів селян стали члени виконавчого комітету Узина:        Е. Кругляк, В. Лісніченко, А. Коваленко.

Після жовтневих подій у Петрограді та Києві  фактична влада в Узині, як і по всій Україні, перейшла до рук Центральної Ради. В Узині радянська влада була проголошена в лютому 1918 року. Але починаючи з березня 1918 року по червень 1920 року Узин був під владою  німецьких військ, потім прийшла влада Директорії, згодом Узин  був окупований денікінцями, проти яких у грудні 1919 року спалахнуло повстання. У грудні 1919 року Узином заволоділи частини Червоної Армії, навесні 1920  Узин опинився під владою  польських військ, але на початку червня цього ж року в Узині остаточно закріпилася радянська влада.

На початку 1920-их років  завдання боротьби із заможним селянством було покладено  на комітети незаможних селян. Такий комітет був створений і в Узині в липні 1920.

У 1927-1932 роках в ході примусової колективізації на Україні було розкуркулено понад 300 тисяч господарств. Цим самим  більшовики разом з активістами знищили найбільш працьовиту частину селянства, яке давало державі і на ринок основну масу товарної продукції. Продуктивні сили сільського господарства  фактично були зруйновані. Внаслідок цих репресій  на Україні до нового урожаю 1933 року лютував штучно створений Москвою  голод, в результаті якого по селах і малих містах України вмерло  до 8 млн. людей.  Міста і села ставали пустками.  Вмирали пухлі і висохлі як мумії. Вмирали цілими сімями: батько, мати і діти.

В стражданнях гинув народ на своїй багатій, родючій землі, гинув від голоду. Голодомор не обійшов і наше місто Узин. В Узині протягом 1932-1933 років померло від голоду більше 300 чоловік. Вмирали цілими сім’ями: Півторак Семен, його дружина і двоє дітей, Марченко Сергій, його дружина і двоє дітей; Ходаківський Семен, його троє дітей; Ходаківський Йосип і його троє дітей; Ус Григорій і чотири члени його сім’ї; Ферчук Іван і троє дітей; Коваленко Назар і троє дітей; Бовкун Євтух і 6 членів сім’ї; Підберезкін Левко і двоє дітей; Четвериков Микола і троє дітей; Березкін Левко, його дружина і двоє дітей;  Коваленко Василь, його дружина і четверо дітей; Півторак Семен, його дружина і троє дітей;  Марченко Сусанна і її троє дітей; Попович Олена і її четверо дітей; Заєць Іван і його двоє дітей; Крижанівський Никон, його дружина і четверо дітей; Бовкун Савка, його дружина і два сини; Лифар Микита, його дружина і син; Коцюба Василь Іванович , його дружина і дочка; Бовкун Григорій  і його двоє дітей; Білківський Прохор І його двоє дітей. Під час голодомору кількість дітей різко зменшилась. До школи ходило 260 дітей. Розкуркулено близько 30 сімей. Серед них сімя Волошина Федора, Кононенка Ілька, Забрейка Івана.

На околиці міста, на цвинтарі, що на вулиці Коцюбинського ,була могила — звичайна яма, куди, за свідченнями старожилів, зокрема Надії Іванівни Салівонської, нелюди кидали мертвих, а іноді  і живих жителів Узина. Говорять, що тоді за кожного привезеного померлого від голоду платили по 200 грамів хліба. Бувало, привозили і напівмертвих, знесилених і виснажених голодом. Бідолашні волали про допомогу, але нелюди кидали їх у могилу: мовляв, скоро і так помруть. Одного із привезених витягнули потім із могили, так той чоловік прожив після цього 11 років.

З часом ці події забулись, а на згаданому місці утворили звалище сміття. Лише у 2002 році житель міста Володимир Довгань, дізнавшись про занедбане місце  поховання людей , за власні кошти встановив пам’ятник жертвам Голодомору. (Див.фото.  Додаток  2.)

Память… Важко собі уявити, що довелося пережити і вистраждати нашим людям за часів Голодомору, а тут нове лихо — війна.Про початок війни жителі Узина почули з гучномовця, що знаходився на стовпі проти заводського клубу.

Ось як про це згадує житель міста Юрій Петрович Дусанський : «У невеличкому нині місті, а тоді в 1941 році, ще селі-райцентрі з цукрозаводом і недобудованим  військовим аеродромом , почули ми, десятилітні, звістку про початок війни. Навіть не схвилювала нас засмученість батьків. Чекали, що кіннотники Будьонного з шаблюками, нові Щорси з кулеметами на дзвіницях, лавина швидких і грізних танків прямо з кінострічки «Якщо завтра війна…» мужньо зустрінуть ворога. Де й дінуться ті німецькі фашисти.

В реальності ж на початку липня загриміли бої на полях Чепиліївки та Блощинців. А ми, дітлахи, били тоді вікна, електролампочки, пляшки чорнила, щоб німцям не дісталось.  Порвали дроти у телефонному комутаторі на заводській прохідній. І раптом… Низенько над нами пролетів німецький бомбардувальник, камінцем можна було докинути до його кабіни, за склом якої виднілися голови ворожих пілотів у шкіряних шоломах. І кожен пожалкував, що немає кулемета. Збити б його… То вже у 44-му, коли в сутінках надвечіря, коли над селом пролітав літак, по ньому стріляли з усіх вулиць. Досить зброї на той час накидали як відступаючі гітлерівці, так і наступаючі «червоні».

З 24липня  1941 р. по 6 січня 1944р. Узин  був окупований німцями. Окупантами було введено трудову повинність, виконувати яку зобовязували навіть дітей, починаючи з 9 років.

З весни 1942 року для заміни мобілізованих на фронт чоловіків німецький уряд розпочав примусово завозити робочу силу із окупованих територій. За 1941-1943 рр. були насильно вивезені до Німеччини 234 юнаків і дівчат. 715 наших земляків загинули на фронтах війни.

На репресії окупантів узинці відповідали опором. Діяла підпільна група на цукрозаводі, активними учасниками якої були Я.М. Гарнага, П.П. Забрейко, І.С. Коберник, Ф.О. Тищенко, А.О. Глуха, М.В. Родіонов, В.М. Шубін,               І.О. Івашко.  З метою придушення опору фашистами було закатовано 15 узинців, 44 чоловіки кинуто у концтабір.

6 січня 1944 року Узин було визволено частинами 180-ої стрілецької дивізії  під командуванням полковника Ф.П. Шмельова. Під час війни від рук гітлерівських загарбників полягло 1660 узинців. На честь загиблих встановлено памятник Невідомому солдату ( див. фото. Додаток  3 ) та памятник загиблим працівникам цукрового заводу (див. фото. Додаток 4 ).

Відразу після визволення села узинці почали роботу по відбудові населеного пункту. Узин був відбудований за дуже короткий час і зовсім змінив свій зовнішній вигляд. Із села виріс до міста районного підпорядкування. ( див. фото. Додаток 5, 6).

Узинський аеродром було відкрито 4 травня 1955 року. Водночас з відкриттям аеродрому була створена військова частина. За Радянського Союзу Узин був другим за значенням аеродромом країни.  Тут знаходилось 40 бомбардувальників дальньої дії та 5000 особового складу.

Завдяки великій матеріально-технічній допомозі командування авіадивізії, протягом семи років вдалося виконати великий обсяг робіт по розширенню і благоустрою селища.

За межі військового містечка виведено водоканалізаційний коллектор і нові потужні саночисні споруди.  Відбулось будівництво сучасних вулиць з асфальтним покриттям, ливневою каналізацією і тротуарами. Шість кілометрів центральних вулиць було освітлено ртутними світильниками. Реконструйовано 18 км електричних ліній, побудовано 6 підстанцій. Прокладено 1,2 км водопроводу, 6,6 км газопроводу. Збудовано приміщення школи № 2 на 650 учнів.

Після здобуття незалежності для України відпала потреба мати значну кількість літаків стратегічної авіації, тому у кінці 1999року вся дальня авіація , що перебувала на узинському аеродромі, булла передана Росії. Але розташування військової авіації залишило помітний слід в історії Узина, сприяло його розвитку саме як міста.

Досліджуючи історію рідного міста, ми вирішили дізнатися, як розвивалася освіта в Узині ?  Ознайомившись з архівними документами ми дізнались, що освіта в Узині має давні традиції. Першим культурно-просвітницьким закладом в Узині стала бібліотека, яку в 1844 році відкрив при церкві священник Василь Фоменко.

У 1898 році в Узині було відкрито дві невеликі церквопарафіяльні школи: чоловіча на 54 місця і жіноча — на 25.

13 травня 1901 року в Узині відбулася сходка, скликана Іваном Чередніченком. Сходка вимагала побудувати школу, на що треба було 1000 карбованців, та ще по 250 крб. щороку, щоб школу утримувати. Уповноважені сходкою Н. Новосельський, Х. Півторак, С. Попович звернулися з питанням про відкриття школи до інспекції народних училищ. І ось 15 вересня 1901 року в Узині було відкрито училище.

У 1925 році в Узині працювали семирічна і початкова школи та школа для малописьменних. Було організовано також сім шкіл ліквідації неписьменності.

У 1941 році перед війною діяли одна середня, дві семирічні та дві початкові школи. Під час війни приміщення школи № 1 згоріло. Після визволення міста вона розташувалась у пристосованому приміщенні. А в 1952 році було побудовано нове приміщення школи № 1.(див. фото.  Додаток 7 ). У 1995 році вона знову справила новосілля.

У 60-ті роки в Узині побудовані приміщення шкіл № 3, 4, 5. З  1973 року існує сучасне приміщення школи № 2. З 2000 року в Узині діє чотири загальноосвітні школи, гімназія та музична школа.

Щоб дізнатись про події минулого ми звертаємось до історичних джерел, архівних документів, але на превеликий жаль частина їх знищена. Але чи не найкращим джерелом є людська память. Історію творять люди, історію школи — вчителі та учні. Кожен вчитель, кожен учень, це окрема особистість, це історія…

Отже, до спогадів…

Марія Яківна Ус (дівоче прізвище Кабанець), випускниця Узинської  середньої школи № 1 , 1949 року, в минулому вчителька, згадує: « Узинська середня  школа № 1 до Великої Вітчизняної війни була по вулиці Червоноармійській ( на тому місці була збудована  школа № 1 в 50-х роках). Це був дуже красивий будинок, фасадом до вулиці, обсаджений чудовими ялинами і соснами, який згорів під час війни.

Коли Узин було звільнено , школу відкрили в жилому квартирному будинку у військовому містечку. Це двоповерховий будинок, що знаходиться перед торговим центром «Політ», через дорогу.

Кімнати-квартири були класами, невеликі, опалювалися грубками. Навчання було організоване в дві зміни. Учнів у класах було небагато ( не всі батьки мали змогу послати дітей навчатись). Середня школа на весь узинський район була одна, тому в старші класи ходили учні із навколишніх сіл району, і навіть інших, наприклад, з Тарасівки, Савенець (Рокитнянського району), з Сущаної (Кагарлицького району).

Три роки ми навчалися в цьому будинку-школі. Потім школу перевели в будинок райфінвідділу. Приміщення старе, тісне. Учні разом з вчителями робили ремонт, заготовляли в Сухолісах дерева, самі рубали дрова й опалювали класи.

Перший післявоєнний випуск учнів 10-го класу був у 1947 році. Випускниками того року були Березовський Василь Мефодійович. Його майбутня дружина Ганна Микитівна, Сосновський Жорж Пилипович, Жураківський Олександр Іванович. Звичайно, всіх я вже не памятаю.

Мій випуск  був третім, в 1949 році. Закінчили школу нас лише 11 учнів. Клас був дружний, трудолюбивий. Серед нас було три медалісти ( це були перші медалісти в історії школи № 1): Корнійко Володимир Олександрович, Скороход  Октавій  Дмитрович, Скрипник Фелікс Іванович. Решта учнів в основному були хорошистами. Всі закінчили вищі навчальні заклади, працювали на благо свого народу і Батьківщини.» (Фото цього випуску див. Додаток 8.)

Георгій Васильович Циганок, випускник Узинської середньої  школи    № 1 , 1953 року, заслужений лікар України, генерал-майор медичної служби згадує : « Навчався я в період німецько-фашистської  окупації  і по звільненню Узина Червоною Армією в  школі № 4, що була розташована в панському маєтку пана Пухальського, нині Протитуберкульозний диспансер. В 1947 році школа № 4 була розформована і в її приміщеннях розмістився дитячий будинок для дітей війни — сиріт.

В період з 1947 по 1950 рік навчався в школі № 5. В період з 1950 по 1953 рік  навчався в школі № 1, куди для подальшого навчання з 8 класу зараховували  учнів з навколишніх сіл і Узина з оцінками не нижче «4» і «5», решту направляли у вечірню школу. Шкільної форми в той час не існувало. Улюблені уроки — математика і хімія. Вчителі, яких постійно згадую — Лисенко Наум Сергійович (викладач математики школи № 5), Качаленко Марія Романівна (викладач історії школи № 1), Бондаренко Микола Мусійович ( директор школи № 1, викладач української мови і літератури). Наш випуск був першим у приміщенні нової школи. Мої однокласники:

Ляшенко Дмитро Сергійович (професор-нейрохірург)

Вдовін Костянтин Миколайович ( професор-хірург)

Сушко Микола Максимович (полковник-артилерист)

Скрипник Раїса Іванівна ( інженер-мостовик)

Архипенко Леонід Іванович ( полковник-інженер)

Гайдар Олександр Іванович ( кандидат технічних наук)

Діденко Володимир Іванович ( полковник-авіатор)

Турко Фіра Михайлівна  ( інженер-економіст)

Шемберко Міля Герасимівна ( вчитель)

Пушкарь Петро Іванович ( метробудівник)

Курящих і випиваючих в нашому класі не було. Займалися спортом, художньою самодіяльністю, в наукових гуртках. Одним слово: Школа — це рідний дім, кладень знань і світогляду».   (Див. фото. Додаток 8 )

 

Видатні постаті міста

Скільки у світі є міст ? Тисячі, можливо, й за мільйон. І тільки деякі з них добре відомі людству. Це природно. Це закономірно. Бо шану історія віддає далеко не всім, на своїх скрижалях викарбовує вона назви лише тих, з якими пов’язані навіки невмирущі події.Місто Узин… Ще не так давно навіть у нашій країні знайшлося б не дуже багато людей, які б чули про нього. І раптом…

 Це сталося 12 серпня 1962 року. Радіостанції усього світу передали в ефір повідомлення: у космосі ще один радянський космічний корабель “Восток-4”. Його пілотує льотчик-космонавт підполковник Павло Романович Попович. А разом з біографією нового героя світ дізнався і про те, що стежину до просторів Всесвіту він розпочав у на той час ще селищі Узин, що на Київщині.

Інформацію про життєвий шлях П.Р. Поповича — див. Додаток ІІ.

(Презентація MicrosoftPowerPoint«Узин — батьківщина космонавта»).

             У пошуках людей, які пам’ятають найперший приїзд космонавта, нам    « допомогла» старенька фотографія. Знайомлячись з фотоматеріалами у шкільній бібліотеці, ми відшукали знімок із першої зустрічі з космонавтом у нашій школі.( Див. додаток  9). Вересень 1962-го. З того часу минуло майже півстоліття. Ми вирішили знайти дітей, які зображені на фото з Павлом Романовичем.

            З деякими, тепер вже дорослими, солідними людьми, нам вдалось зустрітися . Ось , що вони пригадують.

Віктор Вигівський (він влаштувався за спиною космонавта): « Я пам’ятаю, як хтось запитав, що видно з космосу. І Павло Романович розповів, яка чудова наша Земля, якщо дивитись  на неї з космосу, яка вона маленька і беззахисна. А ще він сказав, що любить наш Узин, рідну хату і батьків».

Надія Ус-Шевченко ( дівчинка у верхньому ряду, посередині): «Зустріч ця проходила в нашому класі. Ми з нетерпінням чекали приїзду гостя. І ось він входить до класу. Всі спочатку притихли, думали , що космонавт — незвичайна людина, не схожа на інших. А він виявився дуже простим , добрим і веселим. Добре памятаю, що в класі відразу стало шумно, цікаво і весело:Павло Романович сміявся, з задоволенням відповідав на наші питання.

І якщо ця зустріч  залишила в пам’яті окремі епізоди, то друга зустріч з космонавтом запамяталась до найменших подробиць. У нас в школі працював клуб «Дружба народів». П’ятьох учнів нагородили путівками в табір дружби народів в м. Гжатськ, на батьківщину Юрія Гагаріна. У Москві нас чекав сюрприз. Нас зустрів Павло Романович і цілий день показував нам місто. Ми побували в музеях , на Червоній площі. Потім нас пригощали сибірськими пельменями. Це, можливо, дитячі, наївні спогади, але я вже й тоді розуміла, що таку увагу і любов він дарував всім, з ким спілкувався. Його людяність, простоту я буду памятати завжди».

Валентина Бородуля-Савчук ( дівчинка в білому фартушку, поруч з космонавтом): « Це був дуже незвичайний день. Ми ще не розуміли, що таке космос,  хто такі космонавти.  Коли до класу ввійшов космонавт, запрацювали камери, засяяли спалахи фотоапаратів, ми завмерли . А потім посипались питання. І хоча Павло Романович відповідав зрозуміло і просто, ми не все могли зрозуміти. Почули багато нових слів: скафандр, невагомість, орбіта, космодром. І лише одне було цілком зрозуміло й очевидно: до нас приїхав наш земляк, космонавт-4, Павло Попович».

Славиться Узин  своїми земляками. Саме в нас відомий садівник Володимир Левкович Симиренко вивів чудовий сорт яблук “ Ренет Симиренка ”  і започаткував Симиренків сад, котрий існує вже більше 100 років, даруючи узинцям  запашні фрукти. 

 Ми   пишаємося ще однією людиною, доля якої тісно пов’язана з невеличким мальовничим містечком Узин.  Це поетеса і педагог Любов Григорівна Завіщана. Тут вона працювала на освітянській ниві в Узинській ЗОШ № 1, тут виросли її діти, тут розквітав її талант. Назавжди прикипіла серцем поетеса до Узина. І ми по праву вважаємо її своєю землячкою. Нині Любов Григорівна працює завідуючою відділом роботи з обдарованими дітьми КОІПОПК.

Інформацію про життєвий шлях Л.Г. Завіщаної— див. Додаток ІІІ.

(Презентація MicrosoftPowerPoint«Дивосвіт поезії Любові Завіщаної »).

Є в нашому місті і талановита молодь. Це юна поетеса, десятикласниця, Юлія Кошик, яка в своїх творах оспівує красу рідного міста, краю. Ось одна з її поезій: 

 Є міст багато в Україні:

І красень Київ, і старий Хотин.

Та з них усіх мені миліший нині

Маленький, але затишний Узин.

Тут гарно як улітку,так і взимку,

І завжди око радує весна.

Тут пролетіло все моє дитинство

І вже минає юність чарівна.

Чужий хтось скаже:це ж просте село,

Його нема навіть на карті України.

Та всі, кого життя із ним звело,

Вважають його дуже-дуже милим.

Узин… В цім слові так багато,

І де б коли в житті не побувала я

Завжди я буду памятати,

Що тут мій дім і тут моя сімя.

Узин… Для  когось це слово нічогісінько не значить, для декого взагалі пустий звук; хтось скаже, що це якесь малесеньке містечко, яке навіть на карті не позначене… Та для нас Узин — це найрідніший на земній кулі куточок, де ми народились, зробили свої найперші кроки, пішли до школи, пізнали гіркоту поразок та смак перемог. Тут багато наших друзів, рідних, предків. Тут все знайоме, близьке й до болю рідне. Нехай квітне й розвивається для прийдешніх поколінь наше місто.(Див. фото. Додаток  10  )

Список  використаної  літератури

1. Історія міст і сіл УРСР. Київська область. - Харків, 1972.

2. Антонов В. Село Темберщина. / Киевские губернские ведомости/.

3. Андриєвський М. Перепетове поле/Розыскания в области летописной топографии, с приложением карты /. Киевская старина,1882, сентябрь.

4. Бондаренко Т.І. м. Узин/Краєзнавчий нарис/.-Біла Церква, 2005.

5. Грушевський М. Нарис історії Київської землі від смерті Ярослава до кінця XIV сторіччя-К., 1991.

6. Документы об освободительной войне украинского народа 1648-1654 гг.-К., 1965.

7. Етимологічний словник літописних  географічних  назв  Південної Русі.-К., 1985.

8. Железняк  І.М. Рось і етнолінгвістичні процеси середньо наддніпрянського  Правобережжя.-К., 1987.

9. Івосиченко Л.І. Пороські князі. Старожитності Південної Русі.-Чернігів, 1993.-с.105-108.

10. Качаленко М.Р.,Колесникова К.І. Селище Узин./Історичний нарис/ . Фонди БКМ НА  001.-Машинопис.

11. Київщина . Короткий путівник.-К., 1976.

12. Киевские губернские ведомости. 1854, июль 31,4. Неоф.

13. Перерва В. Узин (Темберщина): з церковно-історичної спадщини.-Біла Церква, 2005.

14. Похилевич Л. Сказания о населенных местностях Киевской губернии.- К., 1984.

15. Селянський рух на Україні. 1569-1647 рр. Збірник документів і матеріалів.-К., 1993.

16. Чернецький Є.А., Коломієць В.А. Нарис історії міста Узина.//Наукові записи Білоцерківського державного краєзнавчого музею. - Біла Церква, 1995.-Вип. 1.- с.39-52.

 

Фоторепортажі


Art-Neonov